Є такий вислів – «водій від Бога». Саме так говорять друзі про Володимира Аршаковича Айрієва, який трудиться водієм у КП «Харківводоканал». Його стаж уже сягнув понад 45 років. Професія ніби звичайна, але стільки треба докласти сил та уміння, щоб автомашина працювала, як годинник, і в будь-яку хвилину була готова відправитися на завдання і не підвести ні водія, ні аварійну бригаду. Тут і справді потрібний талант, любов до професії…Ось ми спочатку і поцікавилися у Володимира Аршаковича, з чого розпочався його водійський шлях.
- Народився я у спекотному та гамірливому південному місті Баку якраз у рік перемоги радянського народу над фашистською Німеччиною, - розповідає Володимир Аршакович Айрієв. – Тут же навчався у школі – серйозно захоплювався футболом та баскетболом. Мене навіть запросили грати за збірну Азербайджану, але, на жаль, спортивна кар’єра не склалася – одержав травму і змушений був припинити заняття спортом. Якийсь час працював інструктором в одному з спортивних товариств, одержував, як зараз говорять «смішну зарплату». А вже коли одружився і народилася донька, то грошей і зовсім не стало вистачати. Ось тоді я і пішов працювати на машинобудівний завод водієм-випробувачем. Тут я і зрозумів, яка це відповідальна професія, що потрібно до гвинтика власноруч перебрати усі деталі, аби автомашина ніколи не підвела, навіть у найкритичнішу хвилину. Тому я з величезною увагою ставлюсь до тих водіїв, хто ніколи не потрапляв у аварії і не створював небезпечних ситуацій на автошляхах.
- Володимире Аршаковичу, ви говорите, що Баку – найкраще місто у світі. А чому ж ви тоді перебралися до Харкова?
- На Україні говорять: «життя прожити – не поле перейти». Безхмарне життя закінчилося тоді, коли наприкінці 80-х років минулого століття розпочався розпад Радянського Союзу. Чи не першими це відчули в Азербайджані, де було спровоковано кривавий конфлікт між азербайджанцями та вірменами. Я і досі з жахом згадую, як громили вірменські помешкання, вбивали їх господарів та ґвалтували жінок. Треба було рятувати родину і у січні 1990 року разом з матір’ю полишив Баку і переїхали до Харкова. Дружина з донькою залишилися ще якийсь час на батьківщині, доки дочка не одержала диплом. Потім і вони приїхали на Слобожанщину.
- Скажіть, Володимире Аршаковичу, а чому саме ви вирішили оселитися в Харкові? На вас тут чекали родичі чи близькі знайомі?
- У мене в Харкові мешкав рідний брат, зустрів приязно, попервах допомагав, як міг. Та, звісно, для родини потрібно було житло, кошти для її утримання. Це і привело мене до КП «Харківводоканал», де й почав трудитися водієм в аварійній службі. Робота була непростою, часто доводилося і вночі виїжджати на оперативні завдання. Однак я ніколи не підводив своїх друзів-ремонтників, бо тримав свою автомашину, як мовиться, у бойовій готовності. Також я щиро вдячний усім, с ким тоді довелося працювати, хто допомагав мені за таких непростих життєвих обставин. Пізніше, після аварійної служби, мені запропонували іншу роботу на легковій машині.
- Можна сказати, скрутні часи у вас залишилися позаду?
- Почасти так. Одержав житло, у родині панує злагода, отримую хай і не «космічну», але достойну заробітну плату. Користуюся повагою в колективі, де я вже працюю понад чверть століття. Подобається і прекрасна слобожанська столиця, її мешканці. Звичайно, й мені дуже болить, що на Сході України триває кривавий конфлікт, гинуть люди, руйнується інфраструктура. Однак залишаюся оптимістом, вірю в те, що найближчим часом бойові дії закінчаться і запанує в державі мир.
- Це ваше найголовніше бажання, Володимире Аршаковичу?
- Так. А ще я хотів би побажати усім українцям звитяжної праці, щоб поліпшився їхній добробут і в кожну оселю прийшла лише радість та гармонія.
Інтерв’ю провела Марія Власенко